Головна обсерваторія

Щоб мати хороші ліси їх потрібно рубати. Звучить абсурдно, але в певних випадках це правда.

В Україні багато лісів – штучні, тобто, створені людиною на місці вирубаних природних лісів. Часто це насадження сосни, або ялини – порід, які швидко ростуть. Проблема з такими лісами, що вони бояться шкідників на відміну від мішаних природних лісів. Не кажучи вже про те, що за своїм біорізноманіттям, вони помітно бідніші. Тобто, різних звірів та птахів тут живе не так багато, як у природних лісах.

Щоб виправити цю ситуацію лісівники придумали спеціальний вид рубок, які називаються рубками переформування. Вони передбачають, що в штучному лісі, який складається з однієї породи дерев, вирубують "вікна", які потім засаджують листяними породами, або вони з'являються там самі, якщо десь поруч ще лишилися ці породи. В результаті за кількадесят років штучний ліс стає більш схожим на природний – більш різноманітний і населений різними птахами та звірами, а також стійкий до хвороб та кліматичних змін. В Україні є успішна практика проведення рубок переформування.

Але в кінці квітня уряд прийняв рішення, яке дозволяє лісівникам проводити рубки переформування навіть у природних лісах. Це дуже дивно, адже такі ліси зазвичай не потребують покращення. Найкраще, що людина може для них зробити – залишити їх у спокої. Яку мету переслідують нові зміни у правилах рубок – не складно здогадатися.

На жаль, це далеко не єдина проблема українських лісів. У Верховній Раді зараз лежить законопроєкт №9516, який пропонує дуже спростити проведення так званих санітарних рубок. Вони мають проводитися для того, щоб рятувати ліс від шкідників, або наслідків стихійного лиха. На практиці, на жаль, вони часто вони слугують прикриттям для того, щоб просто вирубати більше лісу там, де в інший спосіб це неможливо. Про це неодноразово повідомляли українські та іноземні природоохоронні організації.

Про ці та інші проблему наших лісів у черговому випуску подкасту "Головна обсерваторія" ми говоримо з Петром Тєстовим, експертом з питань ведення лісового господарства і керівником аналітичного відділу "Української природоохоронної групи" (UNCG).

Є відома історія про те, як німці під час Другої світової війни вивозили ешелонами до себе український чорнозем.

На щастя, це міф, під яким немає історичної основи. Адже німці дуже ретельно документували свою діяльність, але про привласнення українських ґрунтів ми там не знаходимо жодної інформації. Правда лиш у тім, що в Україні справді багато родючих земель.

Агресори, навіть якщо не крадуть їх вагонами, то просто знищують і теперішня російсько-українська війна не виняток. Вибухонебезпечні предмети й міни, ракетне паливо, розливи нафтопродуктів та важкі метали – це неповний перелік факторів війни, які впливають на нашу землю і на жаль, зовсім не позитивно.

Фото розбитого російського танка, навколо якого господарі посадили городину, виглядає дуже життєствердно, але на жаль, ігнорує закони екології та хімії. Шкідливі речовини можуть із ґрунту потрапляти до рослин, а звідти – в організм людини з усіма наслідками для здоров'я. Якщо концентрація забрудників надто висока, вони навіть можуть помітно знижувати родючість ґрунту – аж до того, що робити його "мертвим".

Які масштаби забруднення українських земель в результаті нинішньої війни? Що робити з ґрунтами, які постраждали? Чи можна їх "лікувати"? Невже у нас в Україні з'являться нові зони відчуження, як відома Червона зона (Zone Rouge) у Франції після Першої світової?

Про це та інше в новому епізоді подкасту "Головна обсерваторія" ми говорили з Катериною Шавановою, кандидаткою біологічних наук, керівницею проєктів R&D компанії "Кернел" та авторкою книги "Страшне, прекрасне та потворне в Чорнобилі" написаної разом з науковицею Оленою Паренюк.

Найближчим часом у горах Закарпаття може розпочатися будівництво кількох вітроелектростанцій. На перший погляд – чудова перспектива з огляду на те, що весь світ прагне позбутися від вугілля та газу, спалювання яких призводить до парникового ефекту і кліматичних змін. А російські ракети знищують нашу енергетичну систему.

Науковці та природозахисники, які обома руками підтримують розвиток вітроенергетики загалом, виступають категорично проти конкретних проєктів. Адже якщо вони будуть реалізовані, то дика природа Карпат, яка дивом дожила до нашого часу, буде буквально знищена.

Зокрема йдеться про полонину Боржава, яка входить до так званої Смарагдової мережі, отже, охороняється на міжнародному рівні. А також, про Верховинський Вододільний хребет із його відомою вершиною Пікуй, та про полонину Руну. Вона також претендує на статус об'єкта Смарагдової мережі, але поки що офіційного рішення з цього приводу немає.

В усіх цих та інших місцях дикі полонини збереглися лише тому, що досі не зазнали активного втручання людини, або воно було порівняно невеликим. Тепер, до них прокладуть дороги для важкої техніки і там, де росли дикі трави, будуть викопані котловани під вітряки. А потім на шляху перелітних птахів з'являться й самі вітряки, вищі за піраміду Хеопса.

Навіть якщо не зважати на природу саму по собі, слід сказати, що карпатські полонини грають важливу роль в живленні рік. Якщо полонини в нинішньому вигляді перестануть існувати, навколишні села страждатимуть то від повені, то від посухи.

Чи є розумний вихід із цієї ситуації, коли розвиток зеленої енергетики справді йтиме на користь природі, в черговому випуску "Головної обсерваторії" ми говорили з Оксаною Станкевич-Волосянчук, екологинею громадської організації "Екосфера" та доценткою кафедри зоології Ужгородського національного університету.

В Радянському Союзі люди прагнули підкорити природу своїм потребам: розвернути ріки в протилежному напрямку, виростити пшеничні дерева чи банально розорати степ, щоб мати більше кукурудзяних полів. На перший погляд – так і треба, бо природа має не прогулювати, а служити на благо людини.

Проблема в тому, що природа влаштована значно складніше і коли міняєш щось, то неочікувано змінюється ще щось. І як правило – не на краще. Тому підкорити її не вийшло, але натомість вийшло зіпсувати і отримати купу проблем у вигляді кліматичних змін, деградації ґрунтів та вимирання комах-запилювачів.

Популярний в XXI столітті біохакінг на перший погляд не має нічого спільного з радянською практикою підкорення природи. Але достатньо придивитися уважніше й ми побачимо таких же самовпевнених людей, яким здалося, що вони достатньо добре розуміють, як працює наш організм і взялися за його покращення. Одним словом, вхопили нашу біологію за бороду.

Цього разу ми пропонуємо вам в одному випуску одразу два подкасти: "Головна обсерваторія" і "Температура нормальна".

Їхні автори й ведучі Дмитро Сімонов та Наталя Бушковська зустрілися з біологинею та популяризаторкою науки і здорового способу життя Даркою Озерною, щоб поговорити про те:

- чи буває "біохакінг здорової людини"

- чим відрізняється біохакінг від ЗСЖ

- яка наукова цінність біохакінгу (і чи є вона взагалі)

- чому ведучі такі недобрі й так скептично налаштовані.

Генетично модифіковані організми багатьох все ще обурюють, або й відверто лякають. Але майже нікого не дивують.

Звичайному рису можна додати два гени і він перетвориться на багате джерело провітаміну А. Можна змінити гени звичайного лосося і він буде рости так швидко, що його натуральному родичу і не снилося. Генетично-модифіковані бактерії виробляють інсулін для хворих на цукровий діабет.

А чи можна редагувати гени людини?

Не тільки можна, але іноді й дуже потрібно. Адже сьогодні наука знає тисячі захворювань, пов'язаних з різноманітними поламками у генах. Якщо навчитися їх лагодити, це значно полегшить життя хворих, навіть якщо не вилікує їх остаточно. І наука робить реальні успіхи в цьому напрямку.

Наприклад, минулого року американський регулятор FDA схвалив перший в історії препарат, в основі якого лежить відома технологія "генетичних ножиць". Призначений він для лікування серповидноклітинної анемії – важкого спадкового захворювання крові.

Але від генів залежить не тільки здоров'я та хвороби, але й інтелект, витривалість, фізична сила, колір очей, зріст та обриси тіла. Чому б не змінити ці гени так, як нам хочеться? Адже інструменти для цього в нас є. Виявляється, підводні камені – також є.

В цьому випуску "Головної обсерваторії" говоримо про редагування людського геному з Ольгою Чаплею – кандидаткою біологічних наук, старшою ембріологинею, науковою співробітницею IVF лабораторії Центру Фертильності Єльського Університету (США).

На появу першої в історії людини, в грудях якої б'ється свиняче серце, в Україні не сильно звернули увагу. Адже епохальна подія відбулася в США трохи більше двох років тому. Саме в той час тисячі російських військових разом із технікою підтягувалися до кордонів нашої країни, і саме до цього була прикута увага більшості людей, а не до новин експериментальної пересадки органів. Та попри це, питання трансплантології залишаються дуже важливими для будь-якої країни, в тому числі, нашої.

Перша в історії пересадка серця від людини до людини відбулася понад пів століття тому. Відтоді подібні операції стали майже звичними і не вважаються надто складними з погляду техніки. Найбільша проблема в тому, що донорських органів не вистачає. Тобто, сердець, які годяться для пересадки, значно менше, ніж тих, кому вони потрібні "просто зараз".

Один із шляхів, які можуть вирішити цю проблему – ксенотрансплантація. Це коли організму одного виду пересаджують органи чи тканини іншого.

На перший погляд – не так вже й складно. Недаремно Серж Воронов – прототип професора Преображенського, ще сто років тому у Франції сміливо пересаджував чоловікам тканини сім'яників шимпанзе. Не тому, що його пацієнти помирали, а тому що у такий спосіб вони сподівалися повернути собі молодість.

Із тих експериментів нічого доброго не вийшло. Головним чином, через імунну реакцію організму, який не хоче приймати чужі тканини. Тоді науковці про це майже нічого не знали, але зараз знають незрівнянно більше. А крім того, вони мають інструменти, що дозволяють змінювати геном тварин таким чином, щоб він не "виглядав" таким вже чужим з погляду людської імунної системи.

Так з'явилися генетично-модифіковані свині.

Їхнє головне призначення – дати людям нирки та серця для пересадки. Поки що це звучить як фантастика, але науковці зробили їй на зустріч кілька великих і важливих кроків.

"Головна обсерваторія" продовжує цикл розмові про те, як наука змінює наші тіла.

Про першого пацієнта із пересадженим свинячим серцем, а також про успіхи, підводні камені та перспективи ксенотрансплантації в цьому випуску ми говоримо з Ксенією Гулак – генетикинею, популяризаторкою науки та редакторкою порталу "Моя наука".

"Пацієнт здатний переміщувати мишу по екрану просто за допомогою думки", – каже Ілон Маск.

"Світ вже не буде таким, як раніше", – думають багато людей, які це читають.

В кінці січня цього року компанія Neuralink, що належить Ілону Маску, вперше вживила свій чип просто в мозок людини. Ідея в тому, щоб встановити зв'язок між людським мозком та комп'ютером. Приблизно так, як ми з'єднуємо наш ноутбук з принтером, сканером чи іншим пристроєм. Тільки замість ноутбука – людський мозок.

Навіщо це потрібно?

Кажуть, що в майбутньому подібна технологія дозволить керувати автомобілем просто силою думки, можна буде зайти у смартфон не виймаючи його із кишені і, напевно, навіть завантажити відео з YouTube просто собі в мозок. А можна й розширити власну оперативну пам'ять, щоб думати головою краще і швидше.

Все це справді може колись статися.

Але сьогодні чип від Neuralink лише проходить клінічні випробування. Тут треба сказати, що в цивілізованому світі жоден мільярдер не може вживити в голову людині електроніку без дозволу суворого державного регулятора. І, на щастя, у випадку з Neuralink американське FDA такий дозвіл дало.

Ще треба сказати, що проєкт Ілона Маска не є ані першим, ані найуспішнішим серед тих, хто працює з мозковими імплантатами. Але звучить він справді гучніше за інших.

А поки ми обговорюємо перспективи створення "надлюдини", головні задачі таких нейротехнологій – лікувати складні хвороби і підвищити якість життя звичайних людей після важких травм.

Адже переважна більшість із нас без жодних проблем працюють із мишкою чи тачпадом, але паралізованим людям ця розкіш недоступна. Саме їм можуть полегшити життя нові нейротехнології.

"Уявіть, що Стівен Гокінг міг би спілкуватися швидше, ніж друкарка чи аукціоніст. Це і є наша мета", – казав Ілон Маск Раніше.

Що ж, якщо Ілон Маск "робитиме" таких надлюдей – треба йому справді подякувати.

А ми в цьому випуску "Головної обсерваторії" зустрілися зі співзасновником стартапу "Anima", кандидатом біологічних наук, нейробіологом Сергієм Даниловим, щоб поговорити про нейротехнології, їхнє майбутнє та майбутнє людини в світлі цих технології.

Розмовою про Neuralink та подібні розробки ми починаємо цикл із кількох випусків, де будемо говорити про те, як сучасна наука змінює тіло людини. Наприклад, дає йому штучні органи, або й "переписує" гени.

Попереду щось дуже цікаве. Але й дуже небезпечне.

"Перегони озброєнь" – так можна назвати те, що відбувається між людьми та бактеріями.

Спершу, хвороботворні бактерії дошкуляють нам тисячами років, а ми не можемо дати їм відсіч. Потім, у XX столітті ми знаходимо пеніцилін – потужну "зброю" для лікування різноманітних бактеріальних інфекцій, що рятує безліч життів. І думаємо, що вхопили Бога за бороду.

Але невдовзі виявилось, що бактерії чомусь бояться пеніциліну не так сильно, як раніше. Тоді науковці знайшли нові антибіотики, які були ефективними, але бактерії навчилися опиратися і цим сполукам.

Так триває до сьогоднішнього дня. Знаходити нові антибіотики стає все важче, а бактерії все більше ігнорують старі препарати. Це явище носить назву антибіотикорезистентність.

За даними ВООЗ в 2019-му році безпосередньо через інфекції, викликані нечутливими до антибіотиків бактеріями, у світі померло майже 1,3 мільйонів людей. І ще майже п'ять мільйонів смертей так чи інакше пов'язано з явищем антибіотикорезистентності.

Якщо говорити про економічний вимір проблеми, то за даними Світового банку в 2030-му році світовий ВВП може втратити більше 3% через антибіотикорезистентні бактерії. Сюди входять не тільки безпосередньо медичні витрати, але вплив на ринок праці та інші опосередковані наслідки.

В Україні ця проблема актуальна навіть більше, ніж в багатьох інших країнах, зокрема й через війну. Поранені військові та цивільні, на жаль, стикаються під час лікування у стаціонарах з інфекціями, стійкими до антибіотиків.

В цьому випуску "Головної обсерваторії" проблему антибіотикорезистентності ми обговорили з мікробіологинею, старшою науковою співробітницею Інституту молекулярної біології і генетики НАН України Оленою Мошинець.

Зокрема, в цьому в цьому випуску ми говоримо про те,

• як відрізняється проблема антибіотикорезистентності в Україні та Європі;
• чому одні нові антибіотики вже не працюють, тоді як деякі старі – все ще "у справі";
• якими є успіхи українських науковців та лікарів у боротьбі з інфекціями, викликаними антибіотикорезистентними бактеріями;
• до чого тут ідеї Чарльза Дарвіна;
• чи є в нас інша "зброя" проти бактерій крім антибіотиків –

І багато іншого.

Одною з найгучніших екологічних катастроф 2022-го року стала загибель дельфінів у Чорному морі. Про неї з високої міжнародної трибуни говорив Володимир Зеленський, писали світові ЗМІ, а генеральна прокуратура розпочала розслідування цієї справи як екоциду.

А два тижня тому в Полтаві сталася подібна історія. Тільки замість дельфінів на морському березі жертвами у ній стали кажани на землі перед одним із багатоповерхових будинків.

Колонія тваринок зимувала на балконі одної з квартир, а коли люди про це дізналися – вирішили позбавитися від сусідів у найбільш зрозумілий для себе спосіб. Їх викинули попри те, що тварини були у сплячці, попри те що високо і те, що на вулиці холодно. Не кажучи вже просто про те, що йдеться про живих істот – родичів котів, собак і, зрештою, наших.

У цих двох історіях справді вистачає цікавих паралелей.

І китоподібні, і рукокрилі – "дивні" ссавці. Одні плавають у воді, як риби, інші – ширяють в повітрі наче птахи. Обидві групи послуговуються ехолокацією. Тобто, здатні добре "бачити" навколишній світ за допомогою звуків, що відбиваються від різних об'єктів.

Щодо кількості, то загиблих дельфінів у перший рік повномасштабної війни знайшли близько тисячі, хоча насправді їх було більше.

А в Полтаві постраждало близько півтори тисячі кажанів, із яких, на щастя, більшу частину врятували волонтери та фахівці реабілітаційного центру в Харкові.

Чим ці історії різняться, так це відгуком у суспільстві: долю кажанів вже майже ніхто не обговорює, а слово "екоцид" щодо їхнього вбивства навіть не звучало.

Щоб краще розібратися, хто такі кажани, "Головна обсерваторія" запросила в гості хіроптерологиню Олену Годлевську з Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України. Назва її спеціалізації не пов'язана з англійським словом "hero", хоча щось героїчне є, напевне, в кожному, хто одного разу вирішив стати зоологом в Україні і продовжує свій шлях сьогодні.

У випуску ми говоримо про те,

- чому всі майже тридцять видів рукокрилих в Україні потрапили до Червоної книги

- чому ці тварини впадають у сплячку замість того, щоб летіти у вирій, як це роблять багато пташок;

- де в Полтаві ночували руді вечірниці, коли там не було багатоповерхівок із балконами;

- як розмножуються кажани;

- що робити, якщо зустрілися несподівано з кажаном, але не хочете стати ворогом природи і негативним персонажем новин та соцмереж.

І багато іншого про рукокрилих.

Рівно пів століття тому вперше в історії люди зустріли Новий рік за межами Землі. Така нагода випала трьом членам екіпажу американської космічної станції "Скайлеб-4".

А впродовж останніх понад двох десятиліть щороку хтось із людей обов'язково зустрічає Новий рік у космосі. Це тому, що Міжнародна космічна станція ніколи не буває порожньою, отже, в новорічну ніч на її борту теж хтось обов'язково є. Тому, хочеш чи ні – мусиш зустрічати 1-е січня у космосі. А останніми роками до цієї "традиції" доєдналися ще й китайські астронавти на своїй станції "Тяньгун".

Ми в "Головні обсерваторії" вирішили дослідити цю тему, але не обмежуватися людським досвідом зустрічі 2024-го року, а подивитися, як це роблять різноманітні роботи й дослідницькі станції в різних куточках нашої Сонячної системи.

Наша подорож почалася з Місяця, де ми побачили багато цікавого, але нікого й нічого спроможного активно зустріти 2024-ий рік. Потім завітали до Марсу зі значно кращим результатом і перевірили деякі інші планети та їхні супутники.

А на завершення – подолали відстань у 22 світлові години, щоб побачити космічний апарат, який зустрів свій вже 46 Новий рік у космосі, поки намагався втекти з нашої Сонячної системи. І заразом послухали послання до представників позаземних цивілізацій, яке він несе не борту.

Все, що ви почуєте у цьому випуску "Головної обсерваторії" – чиста правда. Та не варто ставитися до неї занадто серйозно.

Найперша асоціація, яку викликає слово "діамант" в більшості людей – це розкіш, багатство, привілейований вищий світ. А ще недавно світові ЗМІ писали про них в іншому контексті: ЄС ухвалив 12-ий пакет санкцій проти Росії, який серед іншого передбачає заборону на імпорт діамантів із РФ. Чудово!

Але ми в новому епізоді "Головної обсерваторії" вирішили піти нетрадиційним шляхом і поглянути на коштовні камені з боку науки – в першу чергу мінералогії. І повірте авансом: з'ясували, що ми про всі ці смарагди, бірюзу, рубіни та інші по великому рахунку знали дуже небагато.

Виявляється, що, наприклад, алмази, (це ті, що в умілих руках перетворюються на діаманти) зустрічаються в природі дуже часто, якщо порівнювати з більшістю інших дорогоцінних каменів. Але дивним чином це не робить їх дешевими і доступними. З іншого боку, є такий дорогоцінний мінерал, як танзаніт. В усьому світі його добувають в одному єдиному родовищі (саме так, у Танзанії). Але це не робить його захмарно дорогим.

До речі, чи знаєте ви, чому взагалі мінерали стають дорогоцінними? В переважній більшості випадків для цього є цілком об'єктивні фізичні та хімічні властивості, які можна виміряти спеціальними інструментами. Зокрема, блиск і твердість. Остання вимірюється за відомою нам ще зі школи шкалою Мооса, де "1" – це тальк, а "10"– це алмаз. Всі інші мінерали – дорогоцінні вони чи ні, розташовані десь між ними. Але чи знали ви, що різниця між "9" і "10" у цій шкалі – незрівнянно більша, ніж між "1" та "2"?

А що деякі штучні камені у промислових масштабах виробляються вже більше ста років? Тому, якщо у спадок від прабабусі вам дісталася обручка з величезним червоним кристалом, то це не обов'язково привід вважати себе багатієм.

А що дорогоцінні мінерали використовуються не лише в ювелірній справі, але й у техніці? Причому, йдеться не тільки про алмази з їхньою винятковою твердістю.

Крім цього, в новому епізоді "Головної обсерваторії" ми говоримо про те:

• як та чому "вмирають" перли й бірюза;
• де в Україні є родовища дорогоцінних каменів та до чого тут ракетна промисловість;
• який дорогоцінний матеріал родом із сучасного Афганістану знайшли в гробниці Тутанхамона;
• які існують імітації коштовних каменів та чому на них є попит.

Розповідає Євген Науменко, науковець із Національного науково-природничого музею НАН України, до якого "Головна обсерваторія" завітала в гості цього разу.

На самому початку повномасштабного російського вторгнення в Україну з директором Національного антарктичного наукового центру Євгеном Диким зв'язалися його польські колеги, щоб домовитися про співпрацю.

До вторгення в Україну сполучення між польською антарктичною станцією "Арцтовський" та рештою світу забезпечувало російське судно. Іржаве, хоча й дешеве "корито". Але оскільки відтоді, за словами поляків, "русский корабль ходит только нах*й", вони хотіли домовитися, щоб тепер людей та вантажі на "Арцтовського" доставляв український криголам "Ноосфера".

До 2021-го року під назвою "RRS James Clark Ross" він вже два десятки років був на службі у Великої Британії, де допомагав проводити полярні наукові дослідження. А всього за пів року до початку повномасштабної війни його придбала Україна, щоб самостійно забезпечувати життя антарктичної станції "Академік Вернадський".

Після підписання угоди про купівлю судно встигли пригнати в Україну, переоформити всі документи на нього, провести технічне обслуговування, з нуля набрати команду і закупили все необхідне для експедиції на край світу.

"Поки судно стояло на морському вокзалі в Одесі, ми прямо в ньому, як в готелі днювали і ночували", – розповідає Євген Дикий.

І потім додає, що поміж цим усім на криголамі провели ще й сотню екскурсій для школярів – ніби знали, що далі вже буде не до екскурсій.

17-го листопада цього року "Ноосфера" почала свій третій арктичний сезон – вирушала з людьми та вантажами спочатку до "Арцтовського", а потім – до "Академіка Вернадського".

А ми в черговому випуску "Головної обсерваторії" зустрілися з Євгеном Диким для того, щоб поговорити про сьогодення та історію українських досліджень в Антарктиді. Ця історія, до речі, незрівнянно старіша, ніж станція "Академік Вернадський" і навіть старіша за її пряму попередницю – британську станцію "Фарадей".

Чи були ви колись у лісі? Очевидно, що майже всі – так. 
А чи були у справжньому лісі? Не поспішайте з відповіддю.

"Справжній ліс" – це не поетична метафора, чи маркетингова фішка. В Україні таких лісів залишилося дуже мало. І якщо ви не мешканець Карпат, затятий мандрівник, або дослідник, то, цілком імовірно, ніколи не бачили на власні очі справжнього лісу.

А виглядає він так. Дерева ростуть без жодного порядку. Серед них – товсті дуби чи буки, що з'явилися на світ ще в позаминулому столітті. Але є не дуже старі і зовсім молоді дерева. Просто як у людському суспільстві. Мертві стовбури на землі, зокрема і зовсім зотлілі – важливий атрибут справжнього лісу. Їхню мертву деревину населяють безліч видів комах і пронизують гіфи – невидимі "нитки" грибів. Саме тому кажуть, що в мертвій деревині більше життя, ніж у живій. В дуплах старих дерев живуть птахи та кажани. 



Чого ви точно не побачите в такому лісі – пеньків від зрубаних дерев. Про такий ліс кажуть, що він ніколи не бачив сокири. Власне, цим і пояснюються старі дерева, птахи, кажани, жуки-олені та інші червонокнижні тварини, яких можна в ньому зустріти. Науковець би сказав, що тут велике біорізноманіття.

"Головна обсерваторія" пропонує разом із її автором Дмитром Сімоновим та представниками ГО "Українська природоохоронна група" здійснити мандрівку до справжніх карпатських лісів.

На жаль, ми побачили там не лише незайману природу. Але й вирубані ділянки старовікового лісу. І ті, які лісівники збираються найближчим часом прорідити санітарними рубками, про що свідчать позначки на деревах. Потрібно це для того, щоб буцімто врятувати ліс від страшних хвороб. Залишається збагнути, як же він до цього не одну тисячу років виживав без людської турботи?

Парадоксально, але багато подібних речей робиться цілком законно. Один із героїв нашого подкасту, природоохоронець Єгор Гриник каже: найкраще, що людина може зробити для старовікового, тобто, справжнього природного лісу – залишити його в спокої. 

В цьому випуску "Головної обсерваторії" говоримо про те, що ліс – це не тільки дерева і про загрози, які нависли над природою Карпат.

"Скелет у шафі" – це якась таємниця, при чому, не дуже приємна. Але цього разу "Головна обсерваторія" відвідала місце, де "скелети у шафах" рахуються на сотні. Попри те, що таємниць тут – хоч греблю гати, місце дуже приємне. Особливо, якщо вас цікавить історія життя на Землі.

Це палеонтологічний відділ Національного науково-природничого музею НАН України, де ми зустрілися з палеонтологом, провідним науковим співробітником музею Леонідом Горобцем. І поговорили:

• про те, чому печерний ведмідь – зовсім не наш бурий ведмідь, який оселився в печері, а інша тварина з іншою поведінкою, яка виявилася фатальною для його виду;
• про те, чому в давнього слона динотерія один бивень завжди був коротшим за інший;
• про те, чому в черепа волохатого носорога один ріг несправжній (інший все ж справжній і ось це вже дійсно дивно);
• про те, як в музеї опинився скелет морської корови та чому скелети сучасних китів зберігаються саме в палеонтологічному відділі, а не зоологічному, разом з іншими сучасними тваринами; 

а також послухали, як звучать кістки мамонта та дізналися, чому потрібно хоч іноді дивитися вище вітрин. Звісно, суперзірки цієї програми – динозаври. Їх на території України не було (майже), але навіть попри це їхні рештки в музеї можна побачити.

"Добрий день. Ви хотіли б поговорити зі мною про гриби?". Якби мікологи – науковці, що досліджують гриби – проповідували свою справу, напевно так в уяві широких мас вони б мали вербувати нових потенційних адептів своєї науки. В реальному житті мікологи не надто люблять хизуватися професією саме тому, що трохи втомилися від стереотипів. Адже часто "дослідження грибів" з погляду широкого загалу обов'язково зводиться до експериментів із псилоцибе, які мають відкрити третє око. А якщо ні, то залишаються хіба що печериці з гливами, в яких годі шукати щось містичне та загадкове.

Насправді, гриби – просто неосяжна тема. Найперше питання – хто вони такі? З одного боку в Україні їх вивчають в Інституті ботаніки разом з іншими... тобто, разом із рослинами. З іншого – мікологи разом із грибами досліджують слизовиків, або міксоміцетів. Це подібні до амеб рухливі організми, які, строго кажучи, грибами не є, але й також не належать до тварин.

Якби не гриби, одного ранку люди з подивом виявили б незворотню втрату значної частини звичного раціону, без якої не можуть себе уявити. Сотні видів сирів, кефір, йогурт, хліб, вино та пиво – далеко не все, що ми б втратили. Ще до переліку слід включити комбучу, хоча "чайний гриб" це не зовсім гриб, точніше, не тільки гриб.

А ще, гриби – це сучасна "зелена" промисловість. Хлорофілу, як у рослин, в них, звісно, немає. Натомість із них можна виготовляти "екошкіру", яка не потребує страждань ні худоби, ні довкілля. Можна також виготовляти пакувальний матеріал – типу пінопласту, але значно "зеленіший". І навіть – будівельні матеріали. Що ж до медицини, то навіть якби в світі не існували "психоактивних" грибів, ми повік мали б дякувати грибам за пеніцилін та інші речовини, які успішно борються зі смертельними бактеріями в наших організмах. 

Про барвисте та багатогранне царство живих організмів у новому епізоді "Головної обсерваторії" говоримо з мікологинею Марією Зиковою – кандидаткою біологічних наук та науковою співробітницею Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України.

В кінці літа дві важливі події трапилися за 400 000 кілометрів від Землі. Спочатку російський космічний апарат розбився об поверхню Місяця. А невдовзі індійський апарат здійснив успішну м'яку посадку на поверхню супутника Землі.

Після розпаду СРСР Росія не здійснила жодної місячної місії. А Радянський Союз востаннє літав до природного супутника Землі ще в 1970-их роках. Наталя Боротканич, кандидатка історичних наук та координаторка космічних програм групи "Ноосфера" каже, що не дуже вірила, що російський апарат зможе навіть залишити околиці Землі. Хоча він спромігся перевершити її очікування, але не надто сильно.

• Чому російська місія була з великою ймовірністю приречена на провал?
• В чому полягала унікальність індійської місії "Чандраян-3"?
• Яким був внесок Сергія Корольова у вивчення супутника Землі?
• Чи вірили радянські космонавти в те, що американці були на Місяці?
• Коли люди знову повернуться на Місяць?
• Навіщо взагалі він потрібен людству?

Про це та інше говоримо з Наталею Боротканич в новому випуску "Головної обсерваторії".

"Під Білогородкою орки вперше дізнались про історію Русі на власному досвіді. Орковська техніка не змогла форсувати Змієві вали."

Таке повідомлення з'явилося на фейсбук-сторінці Сухопутних військ ЗСУ в березні 2022-го року, коли росіяни безуспішно намагалися захопити Київ.

Складно знайти в Україні людину, яка зовсім не чула про Змієві вали. І так само багато знають, що народна традиція пов'язує їхнє виникнення з особою легендарного змієборця Микити Кожум'яки. Або Кирила. Хоча в інших легендах замість нього працюють небесні ковалі Козьма та Дем'ян.

Але хто насправді звів ці споруди? Чи справді цих людей можна вважати "нашими предками"? Навіщо вали були потрібні і як саме виконували свою роль?

Лише якихось пів століття тому відповідей на ці питання не було, а натомість були гіпотези. Хтось припускав, що Змієві вали спорудили за часів скіфів. Тобто, ще до початку нашої ери. Інші вважали, що вони з'явилися дещо пізніше – за римської доби.

А все тому, що до 60-их років минулого століття ніхто не проводив справді серйозних наукових робіт, щоб дослідити легендарні споруди. Першим, хто взявся за справу, був Аркадій Бугай. Не історик чи археолог, а математик захоплений минувшиною рідної землі.

Всередині валів він знайшов деревне вугілля і віддав його в лабораторію. Щоб за допомогою тоді ще досить нового методу радіовуглецевого датування визначити вік валів. Так з'ясувалося, що принаймні частина з них були споруджені понад дві тисячі років тому.

Дослідження Аркадія Бугая спонукало взятися за Змієві вали професійних археологів. І тепер замість гіпотез ми маємо науково доведені факти, які заперечують висновки Аркадія Бугая.

В новому випуску "Головної обсерваторії" науковий співробітник Інституту археології НАН України Артем Борисов розповідає про таке:

- чому Змієві вали не такі давні, як хочеться деяким любителям нашої історії?

- чому при цьому деякі їхні ділянки удвічі старші за інші?

- кого та від кого вони захищали?

- які давні вали сьогодні "косплеять" Змієві?

- звідки в них деревне вугілля та в чому була проблема Аркадія Бугая?

- хто та що сьогодні загрожує Змієвим валам?

- як Україна просуває бренд Змієвих на міжнародній арені?

Р.S. Нам цікаво знати, про що ще ви хотіли б почути в наступних епізодах "Головної обсерваторії". Будемо вдячні, якщо вашими ідеями ви поділитеся за цим посиланням: https://t.me/UkrPravdaQuestionsBot.

Цього літа в прокат вийшов художній фільм режисера Крістофера Нолана «Опенгеймер». Він знятий за книгою «Оппенгеймер. Тріумф і трагедія Американського Прометея». Це історія видатного фізика, який керував Мангеттенським проєктом – небаченою до того часу колаборацією науковців та військових, завдяки якій було створено небачену до того зброю. Значення цього винаходу науковий журналіст Вільям Лоуренс, який детально висвітлював Мангеттенський проєкт, порівняв із приборканням вогню давньою людиною.

Але «підкорення» атомних сил принесло людству багато горя.

Чи добре усвідомлював Опенгеймер та його колеги, якого монстра випускає на світ їхній проєкт? Чи могли науковці відмовитися від створення атомної бомби, яка потрібна була військовим та політиками? Зрештою, чи можливо взагалі змусити науку не робити того, на що вона вже спроможна?

Про це та багато іншого в «Головній обсерваторії» ми говоримо з завідувачем наукового відділу Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника Денисом Вишневським.

Коли на самому початку повномасштабної війни орнітологиня Наталя Атамась вирішила їхати з п'ятирічним сином з Києва на Рівенщину, одним із головних аргументів була безпека. На перший погляд безпосередня близькість до недружньої Білорусі свідчить про протилежне. Але тамтешні болота абсолютно непрохідні для важкої техніки, а відтак, захищають українську територію краще за будь-які стіни чи паркани.

Осушені болота – це вигода для невеликої групи людей і маса проблем для решти. Сухі торф'яники чудово горять і погано гасяться. Без боліт немає кому живити водою річки. А крім того, разом із болотами гинуть всі їхні мешканці – рослини і тварини, які втрачають свою домівку і в жодній іншій жити не можуть.

Наталя каже, що їй та її колегам-науковцям і природоохоронцям дуже складно пояснити іншим людям, що якщо ми справді хочемо зберегти червонокнижного бекаса та інших рідкісних птахів, які гніздують на болотах, нам треба в першу чергу охороняти самі болота. Тому, може краще трішки схитрувати і сказати людям, що болота в першу чергу потрібні нам для захисту державних кордонів? Тоді збереження птахів та інших тварин і рослин буде "приємним побічним продуктом" збереження боліт.

В новому епізоді "Головної обсерваторії" на "Українській правді" з Наталею Атамась ми також говоримо:

- як війна впливає на птахів (спойлер: Наталя не знає, бо вона науковиця, а не ворожка, "лідерка думок" чи ще хтось, хто має прості відповіді на всі складні питання);

- як пінгвіни на Фолклендських островах виграли від однойменної війни;

- чому в наших лісах нам не потрібні "закордонні" види дерев – робінія, червоний дуб та інші, які так активно висаджують лісгоспи;

- чому птахів та інших тварин складно побачити на військових полігонах (правильна відповідь: бо більшість людей не можуть туди потрапити, а якби потрапили, то пересвідчилися, що природа почувається там дуже непогано);

- про яку сферу пташиного життя буде розповідати чергова (вже третя) науково-популярна книга Наталі.

Влітку цього року вийшов документальний фільм Наталії Шевченко "Вода. Земля. Вогонь". https://www.youtube.com/watch?v=aFK8Wg6mWjs Це, звісно, не перша вітчизняна документалка про українську природу.

Серед раніших робіт можна згадати два спільних проєкти Олексія Бурковського та телекомпанії "Орбіта" про природу Сходу України – "Торські степи: життя, смерть... воскресіння?" https://www.youtube.com/watch?v=OW321LmcHuw&t=1181s , а також "Донеччина заповідна – насіння життя" https://www.youtube.com/watch?v=ynFq1Ry_BEU .

Але документальне кіно про природу в Україні не стало явищем, помітним для широкого загалу. Що не менш прикро, приводом для появи фільму Наталі Шевченко стала війна, а сам він розповідає, як воєнні дії впливають на довкілля.

Якщо згадати, що й закордонних кінематографістів українська природа цікавила в першу чергу в розрізі наслідків чорнобильської катастрофи, то може скластися гірке враження, що крім проблем та бід нам хвалитися немає чим, коли йдеться про природу. А якщо на додачу пригадати, що в Україні немає коралових атолів, пінгвінів та тропічних лісів, які ми можемо бачити в серіалах Девіда Аттенборо, то це враження тільки підсилюється.

В новому епізоді подкасту "Головна обсерваторія" з Наталією Шевченко ми говоримо про українське документальне кіно про природу і наше сприйняття рідної природи.

Серед іншого Наталія розповідає:

- хто зараз знімає документалку про український заповідник "Розточчя" (спойлер: не українці);

- про стереотип, згідно з яким рубати ліс – це погано, а орати луки – добре (хоча природа страждає в обох випадках);

- чи можлива документалка про природу, якщо в країні немає велетенських варанів, горил та крокодилів (а також іншої екзотики);

- яку країну обділив увагою в своїх фільмах Девід Аттенборо (на його власну думку).